"Після хаотичних ескапад Поваляєвої проза Тараса Прохаська справляє враження статечної бесіди, яку провадить порядний і в міру консервативний ґазда в родинному колі. Назва цілком адекватна змістові двох невеличких автобіографічних повістей: із цього матеріялу неквапливих і врівноважених спогадів справді можна зробити кілька оповідань, однак Прохасько не завдає собі такого - художнього - клопоту, задовольняючись переповіданням сюжетів, викристалізуваних пам'яттю, а не уявою. Подеколи його підкреслена стриманість, прохолодний гумор і ретельний стилістичний добір справляють враження впертого й свідомого себе самозахисту перед лицем постмодерної кризи вартостей. Із євангельською простодушністю, невразливою до всіляких постновочасних іроній і абсурдів, він оповідає про напрочуд прості, напрочуд важливі, виявляється, речі: «Як затискається сухожилля під ліктем, коли повертатися вночі здалека додому з двома сонними дітьми на руках». Його нараційну незворушність анітрохи не зачіпають явища, від яких скаженіє героїня Поваляєвої - пресинґ Пересічности й Правильности, сельовий потік реклам, друкованих слів, призових кришечок, тампонів, мобілок, спрайтів (докладніше див. «Оріґамі-блюз»). У Прохаськовому світі відсутні згадані феномени, привидам Брітні Спірз і питанням на кшталт «чиїм є глюком сад Гетсиманський?» вхід сюди категорично заборонено. Натомість його погляд звертається до предметів самих по собі, таких, як два крісла з берлінського райхстаґу або «міцний, ставний, елеґантний, простий і вишуканий водночас» будинок, у якому живеш, або долі людей, які довший час були поруч, розповідали тобі свої історії - і от їх не стало. Із прискіпливістю шукача втраченого часу він розглядає найтонші складки пам'яті, фіксує історію багаторазових змін влади і назв вулиць, колекціонує дрібниці, без яких неможливе справжнє минуле - і майбутнє, вочевидь, також."
Повністю прочитати "Весь цей блюз", присвячений творчості С.Поваляєвої, Т. Прохаська, Іздрика і Т. Малярчук можна тут.
0 коментарі:
Дописати коментар