Ігор Римарук, "Бермудський трикутник"

 

Римарук І. Бермудський трикутник. Книга триптихів. – К.: Брама-V, 2007. – 112 с.; фото. іл..

Щось у цій книзі непокоїть. Може, її підкреслено ажурна побудова: три триптихи (а в кожному з них – ще по три триптихи і, як кода – післяслово автора, де заключний потрійний триптих). Таке собі передражнювання Плотіна, «тріади», які не вповні очевидним чином апелюють до тих-таки неоплатонічних структур. У часи, коли поезія підкреслено не в формі, цей майже неприхований неоплатонізм Римарука навіває щось подібне до метафізичного жаху. Зустріти у третьому тисячолітті досконало побудований сонет (а їх чимало у «Бермудському трикутнику») замість доладно прописаної комп’ютерної програми – хіба це не страшно? Формальна ажурність, майже хвороблива перевитонченість роблять книгу загрозливо крихкою - один необережний порух, навіть подих чи погляд, тобто одне невластиве сприйняття – і віртуозно розписана складними геометричними орнаментами «писанка» перетвориться на жменю беззмістовної шкаралущі. Подеколи ці порухи робить сам автор, надміру педалюючи свою (зазвичай вишукану) іронію. Або ж вдаючись до сумнівних експериментів з грою слів, яка не дуже пасує досвідченому і чутливому майстрові. Або ж надто вже рясно розсипаючи символи і означники, вписані до християнського дискурсу. Деякі з них направду гарні і на своєму місці:

Богородиця, схилена, мовби квітка,

над малям, - не зводить очей угору,

не бачить звізди...

Або:

У днину осінню,

прозору й важку,

як сльоза Богородиці.

Але декотрі образи відгонять силуваністю:

і як спорохнявіла міна

здетоную лишень

від стопи Богородиці –

вже не кажучи про батярсько-війонівське панібратство з Богом, яке, попри беззаперечну дотепність, граничить зі святотатством:

Бо дивиться на тебе з висоти

Крізь лінзи хмар (о Господи, прости)

Старенький Бог, якому все це по... [фігура умовчання, за якою криється загальновідоме слово з трьох літер. – К.М.]

Нині, коли безперебійне «базікання», докладно описане ще Гайдеґером у «Бутті і часі», набуло катастрофічних розмірів, коли над усіма нами тяжіє багатотонна легковажність необов’язкових слів, бо ж базікають і транслюють це базікання навсібіч поголовно, від 15-річного блогера до перестарілих членів Спілки письменників України, - чи не найкращим способом говорити про Бога є побожне мовчання, настільки всеохопне, що з ним ототожнюється Абсолют. Ще краще говорити не про Бога, а з Ним – у молитві. Проте численні «Господи», «Боже», янголи, святі тощо в нових віршах Римарука є не молитовними формами, а порожніми означниками – або ж неусвідомлюваними рудиментами поточного мовлення, що паразитують як на поетиці, так і на сакральних означуваних, затуляючи читачеві кілька важливих винятків, що дійсно звучать автентично. Тому спостерігаємо парадокс: нота сакрального переконливіша у поезіях, де є ремінісценції зі старожитніх, дохристиянських мітів –

Повертайсь до готелю. Завулками годі тинятись.

Ерос тут не живе. Розкриває обійми Танатос.

Осипаються штольні свічад. Обривається нить. –

чи ж із сучасних українських поетів, як ось тут – з Герасим’юка:

А сніг – немов пророк: у нього серце хворе, -

Писав один поет. Одна у нас війна...

Почуття ніяковості за автора з’являється тоді, коли він починає говорити не своїм голосом (а ми знаємо, що Римаруків голос – один з найусталеніших в сучасній українській поезії). Як зазначає анотація, до «Бермудського трикутника» увійшли вірші, написані на початку третього тисячоліття – а це готує нас до того, що поет розпочав нову сторінку своєї творчості, що він скаже речі, яких досі не говорив. І це дійсно так, тут, скажімо, немало постновочасних культурологічних вкраплень – від захоплення творчістю Муракамі до алюзій з творів Роулінг та апеляцій до Бреговича. Проте ще новішим – і вкрай несподіваним – є якийсь особливий р о з р и в з попереднім: з попереднім іміджем насамперед, якась недобра знекоріненість і безпритульність. Де той Римарук, який завжди сидів у видавництві «Дніпро», редагуючи і видаючи незліченну кількість творів? Чому його нема в тій кав’ярні, де його можна було зустріти завжди – принаймні протягом останньої чверті двадцятого століття? Римарук київський, Римарук постійний, Римарук, котрий завжди «на місці», «у себе», як ото завжди був на місці Зеров у редакції свого «Книгаря» - де він? Є кілька пронизливих віршів про цю раптову зірваність з місця, з «різьби» - і якраз у них можна, полегшено зітхнувши, впізнати той дорогий, особливий голос, який завжди говорив і с т о т н і речі. Чи випадає дивуватися, що цього разу істотною виявляється бездонна бездомність, що в третьому тисячолітті мова перестає бути домом буття, стаючи натомість його вокзалом або, що не набагато краще, пасажирським вагоном, де, природно, звучить б а г а т о мов:

“S’il vous plaît, - каже він, - gross Bier,

duże piwo, найбільшу гальбу,

щонайтемнішого».

А ось тут уже зовсім відверто і по-римаруківському вбивчо:

ти кохався віршував і вар’ював

воював із вітряками вчивсь у трав

але світ тебе матолка віддубасив

 

остогидли золоті ворота й вал

ти поїдеш на опíвнічний вокзал

рушить потяг і шукайте в сіні голку

 

нумерація вагонів з голови

нумерація агоній з булави

отже слухай оголошення матолку

Одну з причин (поза особистими) цієї тотальної і, може, безвихідної викинутості «в помешкання астралу» або, іншими словами, в бермудський трикутник світу, котрий фатально постарів, замість того, щоб оновитися в новому тисячолітті, називає в післямові Василь Герасим’юк: «Отож, аби дістатися до Бермудського трикутника, не треба далеко пливти. Але я не хочу спрощувати символіку назви. Я зважуся назвати (від себе, звісно) причину. Автор «Бермудського трикутника» її не називає: пригадуєте класичне? – «Ми не лікарі – ми біль». Отож я ословлюю причину: нинішній цинізм. (...) Цинізм нашого часу присутній і в тих, у кого ще слина на губах не висохла, але цей цинізм далеко не слинявий. Для нього не актуальна сатира романтика Хвильового на тих «сукиних синів», що «з’їли мою революцію» - теперішній цинізм приймає правила гри». Проте, цинізм притаманний якраз старечому вікові – передосвідченому, з невитравними компромісами на сумлінні, позбавленому ілюзій, переконаному, що будь-яка віра – або колективний невроз, або ілюзія, така сама, як кохання, вірність, співчуття чи самопожертва (засадничі, здавалося б, для людського співжиття речі). Цинізм також має упізнаваний голос: «Що є істина?» - насмішкувато питає Понтій Пилат у того, хто Істиною є сам. Чи ж винен поет, що в його книзі навсібіч розчахується етична пастка безвиході, абсурдний «бермудський трикутник» (точнішої назви для книги Римарука годі й придумати). Він – поет, він – височина в пласкому поточному мовленні й існуванні, а височини, як відомо, найпершими притягують удари блискавиць та абсурду. І цинізму, звичайно. Тому дочитавши «Бермудський трикутник» до кінця і розмірковуючи над іще однією прірвою в житті, раптом зауважуєш у собі складне почуття подиву, перемішаного з вдячністю. Спонукає до цього насамперед ювелірна точність, з якою побудована книга – і найкращі вірші її. Адже будувати в час безчасу – для цього треба неабияка мужність і серце – непересічне.